Проповідь на 13-ту неділю по Зісланні Святого Духа

Матей 21, 33 – 42

Наприкінці послав до них свого сина

Неділя виноградарів-убивців

Якщо ми уважно слухали прочитану притчу, особливо завершення, яке пояснює весь її зміст, можемо зрозуміти, що це одна з притч, які висвітлюють час, в якому ми зараз живемо. Можна сказати, що це притча про час, про наш час, який мав би приносити плоди життя. Його ми постійно повертаємо вбік, немов відкидаємо, час, що тече в напрямку смерти. Але насправді так лише виглядає, бо той кульмінаційний момент притчі, який є в останніх словах Христа, відкриває нам шлях до надії. По суті, це притча про те, що ми переживаємо зараз, в тому сенсі, що йдеться в ній про незреалізовану любов, а незреалізована вона тому, що не визнана, відкинена, та наприкінці та любов усе спасає надією.

За ці роки стільки надій було зруйновано! Йдеться не лише про наші будинки, маєтки, плани чи дружні стосунки. Хто з нас може похвалитися, що в певний момент у його душі не виникла тріщина? Та, зрештою, шкода було б, якби цієї тріщини не було. І зараз, якщо ми дивимося на речі поверхово, думаємо, що час відбудовувати, а коли відбудовуємо, то, звичайно, робимо все наново, а старі камені залишаємо збоку. Пригадаймо слова Ісуса: «Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним. Від Господа це сталось і дивне в очах наших» (Мт. 21, 42).

Якщо ми зазнали тріщин у душі, легше зрозуміти, про що йдеться. Бо перед тим, як це сталося в нашому житті, це пережив Ісус, не десь далеко від нас, не назовні нас, а всередині. Коли виникає тріщина, то крізь неї бачимо, що вглибині, під нашими тривогами, під гіркотою, розчаруваннями більше нічого нема. Ця тріщина глибоко вражає нас, і тоді виникає нагода повернутися, побачити, що діла Господні – чудесні. Власне, в той момент можемо або ще більше зануритися в тривогу, або народитися наново, подивляючи Бога. Ми або ще більше обкрутимося розчаруваннями, що, врешті, перекриють нам повітря, або дихатимемо надією. Чому? Бо коли всередині нас тріскає все, що мало тріснути, можемо сягнути реальности. Однак парадоксально, що реальністю всередині нас є не те, що ми знаємо про себе, а Отець! Так, Отець, чоловік-господар, як каже про Нього Ісус, тобто батько сім’ї. Той біль, який Він переживає у стосунках з нами, викликаний відсутністю нашої відповіді на Його любов. Уявімо Його страждання, Його розчарування. Але це Він. Він непохитний у своїй вірності, і тому є більшим, ніж твердиня нашого життя, Він – його невичерпне джерело. Завдяки цим тріщинкам всередині нас нам дано, врешті, народитися! І це справді чудово. Не будьмо тими недалекими, зацикленими самі на собі людьми, котрі уявляють себе власниками чи навіть спадкоємцями, і чим більше вони стискають руками свої сміхотворні скарби, тим більше душать самі себе та сягають лише порожнечі. Ми існуємо не самі від себе, адже могли досвідчити – я казав про це минулої неділі, – яке це чудо – бути перед смертю лицем до лиця, бути в її руці, стоячи на повен зріст, воскреслими, як Син Божий.

Мусимо народитися. Якого ми не були б віку, це ніколи не запізно: вірність Отця – непохитна; вона терпляча. Нам треба народитися, врешті, від Нього, погоджуючись на це. Посеред того галасу, що підступає до нас зі всіх боків, не забуваймо також про галас, що зчиняється всередині нас. Ми дійшли вже до того, що не вміємо, чи, принаймні, нам дуже важко слухати инших. У цьому галасі кожен поспішає сказати своє, неначе, переставши говорити, перестанемо існувати. У цьому виявляється наша глибока тривога. В тому поверненні, до якого ми покликані, є щось незбагненне. Це тиша. Нам треба прийняти Господа, прийняти Його Слово, Його Сина. Саме це дає нам народитися. Тоді самі себе приймемо в тиші. У цій тиші – кожен на своєму шляху, адже нема одного шляху, який би був добрим для всіх. Поступово бачитимемо те, що вважаємо зруйнованим, як і ті речі, що відкидаємо самі в собі, побачивши їх зблизька, може стати наріжним каменем живого дому Господа, тієї Божої оселі, якою ми є. Наші нездійснені надії, розчарування, все те, що відкрилося нашому погляду на глибині нашої душі – і те, що ми здатні на все, здатні ненавидіти, здатні нести смерть… – всього цього не треба відкидати. Всередині нас, вище за всяку силу смерти, є бажання життя. Це життєва сила, що йде зі самого серця нашого Отця, і для того, щоб розквітнути в нас. Вона лише чекає, щоб ми погодилися прийняти себе з Його рук, прийняти Його власного Сина, Який дає нам народитися наново.

То ж зараз переживімо щиро і направду вбогим серцем цю Божественну літургію. Якби нам тепер було дано, як стільком иншим, постати, врешті, перед Господом, увійти до життя, ми могли б увійти вузькими дверима Божого Царства, лише залишивши коло них свій багаж, з порожніми руками. І, коли ми ще залишаємося по цей бік дверей, нам даровано можливість вже тепер нічого не тримати в руках, бути вбогими. Від тривоги перейдемо до замилування, від розчарування – до надії, бо той виноградник, який нам довірений, – це не є певні речі, ані навіть не ми самі. Це сам Син – Ісус.

«Наприкінці, – каже Ісус, – послав до них свого сина…» (Мт. 21, 37). Ісус знає, що буде «наприкінці» – Його смерть, щоби знищити смерть задля любови до нас. А для себе Він наприкінці нічого не залишить. Віддасть усе – і свій дух, і свою Кров, і своє Тіло. І ми знову переживемо це у Божественній літургії. Саме в цьому є те величне діло Боже, діло Святого Духа, Якому підвладне неможливе, Який творить діла, «дивні в очах наших» (див. Мт. 21, 42).

То ж віддаймо Господу з радістю та у вбогості серця ті старі камені, якими ми є, і тоді вони стануть наріжними каменями будівлі, яку зводить Святий Дух.

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007