Проповідь на 16-ту неділю по Зісланні Святого Духа

Матей 25, 14 – 30

Притча про таланти

Якщо ми слухали сьогоднішнє Євангеліє не дуже уважно, то можемо подумати, що воно стосується судного дня. Але ж ні. Ця притча актуальна сьогодні і щодня. У ній є три важливих моменти, три питання: який скарб довіряє нам Господь? Що означає Його від’їзд? І врешті, що відбувається після Його повернення?

Справді, який скарб довіряє нам Господь? Ісус каже, що йдеться про майно Господа. А Його майно – це ми. Ми – Його найцінніше володіння. І кожен з нас – це дар, неповторний дар. Всі ми живемо з Божої ласки. І не треба думати, як той лінивий слуга, що боїться, бо порівнює себе з иншими. Ми не можемо сказати, що хтось отримав більше чи менше, бо кожен з нас – унікальний. І тим дорогоцінним майном Господа є направду ми самі, разом зі своїми обмеженнями, вадами. І це справжнє диво Господнє! Не забуваймо також про страждання. Із плином часу певна частина нашої душі обтяжується стражданням, яким би воно не було. Сьогодні – всесвітній день молитви за місії. Господня місія присутня всюди. В одному зі своїх послань папа Іван Павло ІІ наголошує на значенні страждання. Саме найбільше страждання є в наш час. У нашому стражданні, яким би воно не було, є немов скарб любови, який мусимо добути, скарб життєдайного милосердя. Якими ми не були б, якою скаліченою не була б наша душа, можемо бути в перших рядах місії любови нашого Спасителя. За кілька хвилин співатимемо слова: «Дорогоцінна кров Христа» (див. 1 Пт. 1, 19). Бо саме Христос став найвищим виявом цінности людської особи.

Але на початку притчі Ісус каже, що господар пускається у дорогу і по довгім часі повертається. Що означає ця відсутність? Це не означає, що Ісус відсутній у нашому житті, але Він показує, що існує певний проміжок часу між отриманням дарів, які Він не перестає щедро давати нам, з одного боку, і нашою відповіддю – з иншого. І цей проміжок свідчить про велич людської особи, що своєю вільною волею прирівняна до Бога і може ризикнути посвятити своє життя Йому! Це і є той вирішальний момент, який не раз настає в нашому житті: або ми приносимо плоди для життя, або ми безплідні. Або ми з ним, із найбільшим слугою, або ми самі. І слід сказати, що в місії Христа Ісуса, в місії Церкви на землі нема ні пенсіонерів, ні безробітних. Ким би ми не були, ми послані на службу і маємо посвятити своє життя, посвятити своє страждання, навіть найпотаємніше. То як же можемо приносити плоди?

І тут, як і в усьому Євангелії, Євангелії Христа, є парадокс: свій скарб мусимо витратити. «Хто погубить свою душу задля мене, той її врятує» (Лк. 9, 24), – каже Ісус. Витрачене життя – це і є той справжній плід, більший за відсотки, отримані від торговців, котрі є лише образом. Але слід бути обережними. Такий підхід не має нічого спільного з тією бурхливою активністю, в якій ми намагаємося власними силами реалізуватися. Ні, той скарб, яким ми є, нам слід витратити з любови, виходячи за межі власних інтересів. Адже позаяк все в нас є благодаттю Божою, то й наші дії можуть бути лише виразом благодарення, навіть у стражданні. Бо з Ісусом ніщо не може бути втрачене.

То ж ми можемо зрозуміти третій елемент притчі, актуальний у кожний момент нашого життя. Господар сказав: «Увійди в радість пана твого» (Мт. 25, 21). Яка ж ця радість? Як увійти в неї? Ми не слуги, не раби, ми діти Отця в Ісусі, а служба Йому – це служба безкорисливою любов’ю, це дружній дар. Ісус називає нас своїми друзями. Отож, «увійти в його радість» – означає пристрасно любити Його до кінця, Його Тіло, Його Церкву, життя усіх Його братів, які стогнуть у безнадії, в стражданні, які нічого не розуміють у своєму житті, які не знають Його. Пристрасно любити Бога! Бо без пристрасти в житті нічого не робиться!

Але не забуваймо, що иноді на початках «увіходити в радість Господа» гірко! Чому? Бо для того, щоб увійти в ці вузькі двері, треба перед ними залишити багато речей, можна навіть сказати, все. В радість Господа увіходять без багажу. Важливо залишити самих себе. Я кажу, що цей момент постійно присутній у нашому житті, бо в житті є багато непередбачуваного, і цим непередбачуваним є, зазвичай, инші люди, як завжди, ці «инші». А в наших ближніх присутній Бог. В них Він завжди повертається з подорожі в той момент, коли ми найменше Його очікуємо.

Що ми можемо дати Богові на цій Божественній літургії і, зрештою, у кожній хвилині майбутнього тижня? Подарувати можемо скарб, довірений нам, своє бажання посвятити життя Богові і братам, посвятити Йому наше найпотаємніше страждання. Ось що ми можемо офірувати Отцеві. Це і є та «дорогоцінна кров Христа» (див. 1 Пт. 1, 19), наша кров. Маємо дати кров свого серця. І саме з тієї чаші пристрасної любови Божих святих виливається життя на багатьох. Тоді ми сповнюємо місію.

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007